Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Вхід до хатини її закриває заслін з очерету,

Навіть легенько торкнеш – зможеш одсунуть його.

Чари із зіллям змішавши, бабуся ввійшла до кімнати,

Поміч Федорі несе, як обіцяла раніш.

Тут же звернулась до духів, тих жителів темної ночі,

Раптом потвори страшні в пітьмі з'явились нічній:

З довгими чорними кудлами цап важкувато ступає, —

Сиплються в нього з очей іскри разючі, густі,

З ніздрів і пащі жахливо палає вогонь іскрометний,

Гострі на лобі міцнім роги стирчать догори.

Глянеш – і дуба волосся стає, жах охоплює душу,

Тільки бабуся із ним може розмову вести.

«Нащо, – питає потвора, – сюди мене кличуть сьогодні?»

Відповідь зразу таку відьма потворі дала:

«Цапе, ану ж, поспіши і подайся в краї невідомі,

Звідти кохання тягар милий сюди привези.

Десь там у світі далекім ти Федора знайдеш напевно,

Тож зроби так, щоб його пестить коханка могла,

Маєш годину часу, хоч би ніс понад скелями й морем,

Спати він буде чи ні, виконать мусиш наказ».

Швидко тварюка рушає в дорогу, щоб відьми веління

Виконать і привезти той препоганий вантаж.

Федір тим часом під вечір добряче підпив на бенкеті

І, безтурботний, забув зовсім Федору свою,

Тут уже інше знайшлося, миліше дівча, ніж Федора,

В серці сильніш запалав пломінь новий, ніж старий.

П'яний піднявся з-за столу, щоб справить надворі потребу,

Ситий живіт вже давно змушував вийти його.

Й там, під порогом, на нього чекав уже цап бородатий,

Щоб посадить цей вантаж на волохатий хребет.

Федір лише кілька кроків ступив, як цаписько, раптово

Вставши, спокійно схопив Федора, той не пручавсь,

Тільки сміявся, бо думав, що цап випадково проходив

Й він випадково тоді просто на цапа упав.

Та коли глянув під себе, ліси там і ріки побачив,

Миттю тоді зрозумів: цап отой з пекла прибув.

Десь там під ним мерехтіли то вежі, то гори високі,

Більшу долав висоту, у піднебессі летів.

Федір спочатку жахнувся, та швидко прийшов він до тями,

Скочить на землю, проте, страх не дозволив йому.

Ось уже стріха знайомої хати виразно з'явилась,

В хаті Федора лежить, вибилась зовсім зі сну.

Тільки під хату прибув, до порога, знайомого добре,

Вмить про жагуче кохання Федір ізнову згадав.

Що було потім, відомо, хоч музи про це не співають,

Хай же про це хто-небудь (згоден я) вам розповість.

Ян Щасний-Гербурт (1567–1616)

Польсько-український письменник, палкий захисник України. «При кривді шляхетного народу руського, з якого і я, і дружина моя взяли свою кров, буду стояти з такою Божою поміччю, як мене вчить право… Коли я проти будь-якого порушення права готовий покласти свою силу і здоров'я, тим більше я готовий ним важити на боці такого великого і шляхетного народу, з якого і кров маю, і якому тепер діється безправ'я», – так заявив Ян Гербурт у відповідь на погрозу перемишлянського біскупа піддати його прокляттю.

Рід Гербуртів походив з Моравії, але на українських землях осів ще в XVI ст., тому письменник називав себе русином. Виховувався Ян Щасний-Гербурт при дворі канцлера Замойського. Брав участь у військових кампаніях, був дипломатом. У1601 р. залишає офіційну службу і поселяється в родовому маєтку Добромилі. Католик із діда-прадіда, він виступає ревним захисником православної Русі-України і запеклим противникомунїї. Збирає давні книги і рукописи, пильно вивчає історію рідного краю, закладає у Добромилі православний монастир. У 1606-му і 1607р. бере участь у повстанні польської і української шляхти проти короля Сигізмунда III. Два роки відбув в ув'язненні, але до кінця життя залишився ворогом Сигізмунда IIIі оборонцем Русі. Від 1611р. розпочав активну видавничу діяльність (видав «Хроніку» Я. Длугоша, «Хроніку» В. Кадлубка, твори С Оріховського), написав поему «Геркулес».

У 1613 р., коли після невдалого московського походу збунтувалося польське військо, Ян Гербурт написав відомий «Розмисл про народ руський».

Писав польською і українською мовами (Поезію, що подається, переклав Р. Радишевський).

ПРАКТИКА РАКУСЬКА[4]

Роздавання вакансій – то хитра затія,

За харчі ті майбутні невільники мліють.

Беруть хліб в заслужених ще вчорашні слуги,

Вже тому ніщо панства доброго заслуги.

Короля коморники, пусті фаворити,

Посади і почесті тринькають відкрито.

В нас єзуїти судять, нині і керують,

Через вірних підданих своє пропонують.

Постійно обережні, хитрують з усього,

Вдають, що не причетні ні до чого злого.

Про польських єзуїтів можна так сказати,

Ракушанам чи папі лиш би присягати…

Як ті вовки голодні, затяті й суворі,

Чигають на овечки слабуваті й хворі.

Так, гидкий ракушанин за свої фортелі,

Він загибель вітчизні таким чином стелить.

Його злить наша вольність, права і свободи,

Хоче Польщу обкрутити, як інші народи.

В нього – платні шпигуни і махлярі вражі,

Яких рано чи пізно великий бог вкаже.

Вітчизно ти дорога! Вітчизно кохана,

Як королем-деспотом маєш буть вкарана,

Краще місяць турецький хай сюди наплине,

Ніж орел чорним кігтем знов ярмо накине.

Не ганьба, кого в бою знищать супостати,

Краще вмерти на місці, ніж довго страждати.

Олександр Митура

Освітній і культурний діяч першої половини XVII ст., видавець Києво-Печерської лаври. Родом з Львівщини, вчителював у Львові. Написав і видав першу друковану поетичну книжку в Києві – «Візерунок цнот превелебного… отця Єлисея Плетенецького» (1618).